Нещодавні події, що відбулися у Львові 9 травня, не залиши байдужими тих, хто мав змогу дивитися телевізор, слухати радіо, переглядати відеозаписи в Інтернеті, чи просто спілкувався з очевидцями та сторонніми ретрансляторами цих дійств. Чесно кажучи, до останнього моменту - появи перших новин на львівських інтернет-порталах в той день, ніщо у моїй уяві не віщувало про безлад, який став об’єктом висвітлення не лише загальноукраїнських, а й закордонних телеканалів.

Основною причиною можливих сутичок 9 травня особисто я вважала наміри президента підписати ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» (у народі - «закон про червоний прапор»). Оскільки у Львові політичні партії, громадські рухи та окремі авторитетні діячі висловилися категорично проти прийняття, підписання та реалізації цього закону, то для мене він став індикатором можливих протестів та заворушень 9 травня. Тому з трепетом слухала новини по радіо напередодні, незважаючи на те, що то були вихідні дні. Закон таки залишився непідписаним. Хух, у Львові таки не майорітимуть чужі для нас прапори! А тут ще й 2 дні маштабних святкувань 755-річчя міста: тисячі усміхнених туристів, переповнені кнайпи, танці та музика на головній площі, виставка «горбатих запорожців», концерт до Дня Матері, мелодія сурмачів на вежі ратуші.

Добре, що святкування Дня міста випередило у часі події 9 травня на Пагорбі слави, і деякі національні телеканали показали і позитивні моменти з життя Львова. Далі не буду переповідати тих подій, які вже не один раз були висвітлені ЗМІ та учасниками. Не буду писаті і про політичний сценарій, який очевидно планувався далеко не у Львові, ні про наслідки для міста та його сприйняття – негативного чи позитивного, хоча особисто вважаю, що Львів від цього програв. Не буду писати, що сутички не були масовими, а більшість львів’ян у цей час продовжували святкувати 755-річчя міста. Не писатиму і про те, що підготовка до парламентських виборів 2012 вже розпочалася, а подальша передвиборча кампанія не віщує цивілізованих та змістових дискусій, а боротьбу політичних технологій.

Натомість хочу поділитися кількома особистими спостереженнями та висновками.

Перше, що мене разюче вразило, навіть налякало – це агресивно налаштовані молодики, підлітки та діти на чолі з депутатом Львівської міської ради від ВО «Свобода» Юрієм Михальчишиним. В переважній своїй більшості – це фанати «Карпат» та активісти «Автономного опору», які не надто хотіли, щоб їх асоціювали з якоюсь політичною силою. Досі… Тепер, відчувши смак перемоги у невеликій битві (адже кількох взятих під варту юнаків, свободівцям таки вдалося «обміняти» на пропуск автобусів із одеськими провокаторами додому), вони захочуть виграти і війну. Чи вивправдовуватиме мета засоби, і хто пізніше братиме на себе відповідальність за такий результат – зараз говорити важко, але насторожує тенденція, коли принцип ненасильницького спротиву, який став візитівкою Майдану у 2004 році поступово відходить на задній план, поступаючись кулакам, пістолетам із гумовими кулями, димовим шашкам та чорним маскам на обличчі.

Друге, досі вражаюче для мене спостереження – це те, що серед львівських молодиків, які кинулися боронити місто від червоних прапорів майже не було дівчат. Знаєте, що мені це нагадало? Сюжети із протестами, які не так давно сколихнули Африку, а подекуди ще й досі не вщухли. Під час кожного перегляду новин, я механічно шукала осіб «слабкої або прекрасної» статті і кожного разу не знаходила. У деяких Африканських країнах поясненням цьому можуть бути релігійні погляди та усталений гендерний світогляд. Як пояснити таке непересічне явище у нас – залишається загадкою. З одного боку, можемо припустити, що запропонований варіант очищення Львова від радянської символіки не припав до душі дівчатам, яких за своєю натурою вважають більш законослухняними та поміркованими. З іншого боку, радикально налаштовані молодики, яких уже вспіли звинуватити у нацизмі, шовінізмі, розпалюванні ксенофобії не вважають жіночою справою політику та все, що з нею пов’язують? Для мене особисто, такий гендерний дисбаланс став свідченням немирного зібрання львівських «патріотів».

Третє спостереження – це соціально неприйнятна поведінка депутатів Львівської міської та обласної рад. Спортивні костюми як на початку 90-х, російська лайка, образливі вигуки на адресу опонентів та міліції – стали нормою 9 травня для тих, хто завтра хоче керувати країною та декларує націоналістичі цінності. Про толерантне ставлення чи принаймі намагання зав’язати дискусію з опонентами взагалі не йшлося. Найбільше у сутичках відзначилися наймолодші депутати, ті які ще не проявили себе жодним чином у сесійних залах під час робочих засідань ради. Недивно, що нескладна мітингова риторика «Ганьба!», «Слава нації – смерть ворогам!», «Бандера, Шухевич – герої України!», «Комуняку на гілляку!» стала основним аргументом для висловлення власної думки, та захисту позиції.

Спостереження четверте – показово слабка міліція та інші спецпідрозділи, які мали слідкувати за дотриманням правопорядку. Достатньо виважені дії правоохоронців частково зумволені острахом перед камерами, фотоапаратами та новими медіа, які моментально фіксують та передають не лише інформацію, але й зображення в Інтернет, а ми, знаходячись вдома, перебуваємо в курсі усіх подій та робимо власні висновки. Однак, справа не лише в цьому. Невже міліціонери у нас на стільки слабкі, що не змогли втримати огорожі від 15 молодиків, а що вже говорити про трьох беркутівців, які ледве впоралися з одним протестуючим? Чому 1 травня спецпідрозділ «Беркут» не дав провести мітинг перед обласною адміністрацією ані комуністам, ані націоналістам, оточивши по периметру усю площу, а 9 травня, знаючи про провокації, показав себе безсилим. І тут не йдеться про застосування сили, з допомогою якої мали бути придушені виступи. Йдеться передусім про тактику, якої не мали, чи не хотіли мати, захисники порядку.

Ну і останнє, надії, які покладали львів’яни на свободівців після минулорічних місцевих виборів (все ж таки 55 з 90 депутатів) починають розвіюватися. Прагнучи будь-якою ціною отримати політичні дивіденди, депутати забувають про свої безпосередні обов’язки – люстрацію та боротьбу з корупцією у раді, покращення міської господарки та якісне надання послуг мешканцям, зниження житлово-комунальних тарифів, врегулювання питань незаконної забудови та неефективного використання комунального майна. Гучні заяви, критика та перформенси цього не компенсують.