Мені дуже рідко дзвонять на офісний номер. Ті, хто наважується подзвонити ;), переважно використовують мій мобільний номер, який дуже просто знайти. Тому сьогодні, по обіді п'ятниці 11.11.11, я щиро здивувався, коли адміністраторка офісу покликала мене до “апарату”. Ще більш щирим було моє здивування, коли я зрозумів “предмет” розмови: Богдане, зроби, будь ласка, так, щоб публікація “…” зникла з сайту ГУРТа. Мої “смішні” аргументи, що це неможливо бо існує якась там редакційна політика, демократична організаційна культура, повага до праці колег та “дурацька” пропозиція - “а ви просто прокоментуйте публікацію чи висловіть публічне заперечення, яке ми обов'язково оприлюднимо” були зупинені панібратським “я ж до тебе як до людини, а ти мені редакційна політика. прибери на згадку про нашу співпрацю у минулому…”

Наш офіс - це одна кімната 34 кв.м. де всі добре бачать і чують одне одного. Вже на другій хвилині моєї телефонної розмови колеги зрозуміли про ШО йдеться і якось так “принишкли” в очікуванні “рішення шефа”. Каюсь, коли я почув сакраментальне “прошу тебе як людину…” я навіть почав вагатись і подумки “шукати” варіанти, як прибрати “небажану комусь” публікацію так, щоб не зіпсувати “репутацію” порталу ГУРТ…

Так от, якби колеги не “принишкли”, мої вагання могли б остаточно “пробудити” мою “запорозьку совковість” (прі всєй любві к родному городу :) і я би зробив те, про що потім, звісно, шкодував би. Саме гнітючоменопаузна тиша в офісі, де ще хвилину тому ЖИВ мурашник з нагоди підготовки до ярмарку 17.11, зміцнили мою рішучість і я несміливо промовив Папанівську фразу: “нєт, на ето я пойті нє могу…” Поклав трубку на “апарат” і таки не пішов…