Термін «інституційна спроможність» має на увазі спроможність державної структури ефективно виконувати власні найголовніші функції та контролювати їх виконання від центрального до регіонального рівня. Тут йдеться, передовсім, про ті функції, що стоять в основі самої держави: забезпечення безпеки та порядку, свобод та рівностей, справедливості та соціального забезпечення. На жаль, чесно поглянувши на ситуацію, маємо визнати, що з часів здобуття незалежності забезпечення інституційного розвитку не було серед головних цілей очільників країни, а сама система ефективної взаємодії усіх рівнів влади послідовно руйнувалась та розмивалась. І хоча це не була спланована діяльність з руйнування системи, проте бездіяльність у цьому випадку зіграла ще більш злий жарт.

На днях ми побачили приклад відсутності ефективної взаємодії у структурах МВС, проте аналогічно складною є ситуація і в інших сферах державного контролю. Одним з таких прикладів може бути хаос, що панує в сфері забезпечення гендерної рівності і гарантованих конституцією свобод жінок та чоловіків. Оскільки інституційна спроможність органів влади у цій сфері здається особливо невтішною.

З жовтня 2013 року Центр політичних студій та аналітики почав масштабний проект з оцінки інституційної спроможності виконання державної гендерної політики в усіх регіонах України. За допомогою наших регіональних партнерів ми зібрали перший масив інформації і висновки, які можна зробити на їх основі, підтверджують усі найгірші побоювання.

Наростання хаосу у сфері забезпечення гендерної політики відбулось давно. Внаслідок адміністративної реформи у 2010 року був ліквідований головний уповноважений орган виконавчої влади, що займався реалізацією забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків – Міністерство сім’ї, молоді та спорту України. Фактично була зруйнована управлінська вертикаль. Координація діяльності між центральними і місцевими органами влади стала розбалансованою і вже не могла забезпечувати нагальні потреби.

Половинчаста адміністративна реформа, що, по суті, мала лише початок і не мала завершення, призвела до того, що виконання одних і тих же функцій розпорошилося між різними структурами державної та міської влади. Ми виділили наступні найбільш типові проблеми для регіонів України:

• Відсутність єдиної структури, що займається гендерними питаннями у всіх областях. Так з 15 досліджуваних органів, відповідальних за гендерну політику у Вінницькій області, 11 з них виявились управліннями у справах сім’ї та молоді, у 4 – відділи соціального захисту населення. В Луганській області ситуація ще більш пістрява – з 20 міст у 12 гендерним питанням займається управління у справах сім’ї та молоді, у 8 – відділи соціального захисту. Аналогічною або подібною є ситуацію в усій Україні.
• Відсутність інформації про реалізацію гендерної політики на рівні регіонів. Часто, навіть за наявності такої програми вона не публікується на офіційних сайтах місцевих адміністрацій, а у деяких областях, таких як Київська та Одеська, регіональна програма з забезпечення гендерної рівності узагалі відсутня. До того ж, частим явищем навіть за умов наявності обласної регіональної програми є відсутність детальної та конкретної програми на рівні міста, району.
• Відсутність гендерно-правової експертизи. Не зважаючи на обов’язковість проведення гендерно-правової експертизи актів, що зачіпають права жінок та чоловіків, у більшості досліджуваних нами областях та районах відсутня людина, відповідальна за таку експертизу.
• Відсутність інформаційно-аналітичної роботи в сфері забезпечення гендерної рівності. У багатьох районах та областях відсутні відповідальні за деякі сфери інформаційно-аналітичної роботи, а у деяких районах Вінницької, Черкаської та інших областей таких уповноважених осіб немає взагалі. Навіть у КМДА більшість функцій у інформаційно-аналітичній сфері не закріплені за будь-ким з працівників. Якщо ж відповідальні і призначаються, то у довільному порядку, тобто, відсутня чітка структура, згідно з якою певні функції закріплюються за певними посадами.
• Відсутність вертикальної структури розгляду скарг з питань порушення гендерної рівності. Так, у різних районах та областях цим питанням займаються: управління з питань сім’ї, молоді та спорту, управління соціального захисту, відділ організаційної та кадрової роботи, відділ з питань праці та соціально-трудових відносин і навіть безпосередньо керівництво районних та обласних державних адміністрацій. Очевидно, що за відсутності зрозумілої та чіткої вертикалі передача скарг на вищі рівні повністю унеможливлюється.

На основі вже отриманої інформації можна зробити перші висновки: схоже, українська гендерна політика повністю губиться в химерних хитросплетіннях чиновницьких коридорів. Якісна реалізація визначених урядом програм унеможливлюється відсутність чіткої структури та вертикалі взаємодії, що призводить до повного хаосу на місцях. Розпорядження міністрів, якими прогресивними вони б не були, не можуть виконуватись через те, що відсутня система, яка могла би спустити ці розпорядження на місця та передати їх чітко визначеним уповноваженим. А відтак сама гендерна політика на рівні областей та районів часто зводиться до імітації діяльності та вибудови «потьомкінських сіл» у вигляді однакових річних звітів про виконання державної програми з гендерної рівності.

На превеликий жаль, ситуація хаосу, описаного тут на прикладі впровадження гендерної політики, супроводжує й інші сфери врядування. Схема взаємодій між різними державними структурами нагадує лабіринт царя Міноса, з якого не так-то просто вибратись живим. Відповідно, усі найбільш прогресивні ініціативи урядів та адміністрацій вимушено губляться на півдорозі, там само, де зупинилася українська адміністративна реформа.

Втрачаючи можливість ефективно контролювати виконання рішень з центру, Україна, як держава не має змоги виконувати свої безпосередні функції. Відповідно, питання виживання країни як єдиного організму сьогодні стоїть не лише в площині захисту від зовнішньої агресії, але й, не менш гостро, в сфері забезпечення внутрішньої взаємодії. І в даному випадку не так принципово, в якій сфері інституційна неспроможність першою гостро проявить себе: в охороні порядку чи в забезпеченні гендерної політики. Результат може бути однаково невтішним.

 Проект «Проведення громадського функціонального обстеження місцевих органів влади для підвищення ефективності державної гендерної політики» здійснюється за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні в рамках Програми захисту прав людини